Arts Of The Working Class Logo

У поїзді для біженців місця не забронювати

Щоденник письменни_ці в екзилі

  • Essay
  • Nov 08 2022
  • Vadym Yakovlev
    (1990) is a Ukrainian queer writer, publicist and journalist. He/she is the author of the first Ukrainian novel with transgender characters, Where the Territory Begins (Kayala, 2020). He/she currently lives and works in Germany. You can contact him/her on Facebook (https://www.facebook.com/profile.php?id=100013291847024).

***

в Берліні мене приютив Саша. коли ми були підлітками, він захоплювався Стівеном Кінгом і видавав шкільну газету. в газеті в мене була колонка. Саша мешкає в Берліні 8 років. успішний айтішник та ліберал. ми нюхаємо та п'ємо. я часто жаліюся, що в Берліні забагато білих. коли ми зайшли в гей-клуб, то майже відразу вирішили винюхати по дорожці в туалеті. виходячи з туалету, зі мною привітався красивий хлопець. "красивий німецький хлопець", - кажу я Саші, поки він сортує порошок на купюрі. "це не німець", - відповів Саша. мабуть, той хлопець - араб. "яка різниця, всі вони німці", - думаю я, хоча розумію, що Саша мав на увазі. з цього кута зору Саша не зараховує себе до німців також. його мати у шостому класі розкритикувала мою колонку в шкільній газеті, вважаючи, що я припустився расизму. про що саме була колонка, вже не пригадати. расистські жарти у школі були нормою. 

***

Стас - політичний біженець. в Україні його майже не вбили неофашисти. він тут вчиться на історика. Стас показує будівлю, в якій засідали німецькі комуністи. "а це цитати Рози Люксембург", - Стас вказує на таблички, вбудовані в асфальт. я прошу його перекласти, що там написано. ми сідаємо навпроти будівлі і починаємо розпивати алкоголь. "а тут так можна?" - "так, авжеж". у Берліні, як мені здалося, майже немає туристичних цікавинок, але місто дуже живе і містично похмуре. 

***

на місцевому базарі, де продають вживані речі, я придбала у жінки з Африки дивовижну сукню. в білих такої не знайти. принаймні на цьому базарі. розгулюючи в сукні та з нафарбованими нігтями, я викликала трансфобну реакцію в одного чоловіка. чолов'яга агресивно сказав, коли я проходила повз, що "мужик, в Одессе ты не выжил бы". дивовижне співпадіння, враховуючи, що я втекла з Одеси, коли чоловік сестри в п'яному стані пригрозив, що вбив би мене, якби сестри не було поряд. в Одесі я действительно не выжил. 

***

нарешті приїхав в своє маленьке містечко. мені тут допомагає закріпитися професор українського походження. здається, в мене стався психоз. я пив в общазі, а потім пішов гуляти. зазнайомившись з якимось хлопцем, пішов з ним в бар. більше я нічого не пригадую. на ранок я прокинувся на вокзалі без телефону та ключів. 

***

тільки-но почалася війна, українська художня спільнота зайняла мілітаристську та націоналістичну позицію. прикриваючись тезами про "антиколоніальну війну", вони вдарилися в ксенофобію, яка знайшла своє найповніше логічне втілення у вислові "хороших росіян не буває" та вимозі звідусіль канселити росіян. моя жорстка публічна критика ксенофобії збурила негативну реакцію. в мілітаризм та націоналізм вдарилися також знайомі квіри та ліва спільнота. остаточною краплею було моє зізнання, що я пацифіст і не хочу мати нічого спільного з мілітаризмом та націоналізмом, незалежно від того, про яку країну йде мова - Україну чи Росію. на мене посипалися обурені прокльони. я став ворогом для багатьох друзів та знайомих, у найкращому випадку - "корисним ідіотом, що обслуговує російські інтереси". весь мій соціальний капітал, напрацьований за роки творчої та журналістської діяльності, було злито в унітаз разом з моїм бажанням бути частиною культурних та соціальних процесів в рідній країні. ненависть була оголошена єдиним правильним і доречним почуттям, бажання помсти та смертей - найважливішим прагненням, що має всіх об'єднати. будь-яка критика України - поза законом. взявши на озброєння радикальну версію ліберальної західної політики ідентичності, українські інтелектуали та активісти тепер розцінювали критику України чи українського націоналізму як "віктімблеймінг". Держава, Нація та Війна перемогли в їхніх серцях, витіснивши всі інші ідеали та принципи, яких вони дотримувалися. якщо інші ідеали та принципи взагалі колись мали місце в їхній системі цінностей.

***

перший місяць мешкаю в студентській общазі. спілкуюся з людьми з Ірану та Пакистану. зі мною живе сирієць. він дантист. обговорюємо Леніна, сталінську політику та панарабізм. коли він поїхав, уранці в холодильнику знайшла дві пляшки пива. дякую, Джамал!

***

поступив на магістратуру. страждаю на депресію, апатію, іноді на параною. нічого нового, але чекаю на початок навчання, бо вже не витримую. іноді відписати емейл - це вже подвиг. учба дасть відчути, що повертається нормальний триб життя і що є можливість соціалізації. іноді п'ю. під час навчання планую нарешті почати другий роман. познайомилася з трансперсоною. пили з нею та її подругою в барі, де можна курити. тут всюди слухають музику вісімдесятих. рок або поп. єдина сучасна музика - це німецький реп, який лунає з автівок, керованих брутальними хлопцями. у тіндері познайомилася з двома трансдівчинами. одна запропонувала наступного тижня випити пива, але сказала, що вона більше по маскулінних чоловіках, тож у нас може бути тільки спілкування. цікаво. а що ще могло бути? секс? про це я навіть не подумав, хоча про секс думаю часто.

***

Льоша друг дитинства. у Німеччині Льоша з дружиною мешкають вже два роки. він допоміг з квартирою. Льоша каже, що люди дурні і не хочуть думати. "чи розуміють звичайні люди з обох боків, за чиї інтереси вони насправді воюють?" - риторично питає Льоша. я не знаю.

***

незадовго до війни на мене і подруг на квір-паті у Львові напали нацики. після цього я три дні сиділа вдома, нічого не їла та мріяла втекти у Францію. тоді я зачитувався біографією Трістана Тцари та перечитував романи Бретона та Батая. Трістан Тцара, дадаїст та антинаціоналіст, втік з Румунії під час Першої світової, щоби не підпасти під вплив різних націоналізмів. так думала вчинити і я, бажаючи тоді відмовитися від надмірної прив'язки до України і відчуваючи розчарування у своїй діяльності в рідній країні. навіщо я це роблю? Україна - це сьогодні прокляте місце. треба тікати, але яка до біса Франція, як туди дістатися? - думалося мені. почалася війна, з'явилася можливість виїхати в Німеччину. бійся, як то кажуть, своїх бажань. ще один роман, який справив на мене враження напередодні війни - це "Это я, Эдичка" Лімонова про невдатне життя мігранта з СРСР в Нью-Йорку. деякі сцени з роману майже в ідентичному вигляді сталися зі мною в перший місяць перебування за кордоном. читати художню літературу наразі не можу.

***

це була перша кімната, яку я розглядала як варіант. мешканці - німці-студенти. дівчина, яка виїжджає з квартири, показує кімнату. останнє, що вона збирається продемонструвати, це велика шафа. відкривши її, дівчина починає вибачатися, згадавши, що я з України. я дивлюся вглиб шафи і бачу... зібраний з Lego Кремль. мені стає смішно. дівчина деякий час вчилася в Москві. починаю рукою обмацувати Кремль, очікуючи, що щось станеться. але нічого не стається. в цій квартирі мені відмовили в заселенні.

***

сон. намагаюся втекти з України через... космос. зробила підробні документи, буцім я вже брала участь в космічних експедиціях. зустрівшись з групою українських космонавтів в якійсь занедбаній спортзалі, я сідаю з їхнім командуючим на стару лавку - починається співбесіда. розказую, що я письменниця і хочу написати про космос роман, а з командуючого зробити нового Гагаріна. майже давши згоду на мою участь в експедиції на Місяць, командуючий дістає телефон і передивляється мій фейсбук. побачивши фото в мейкапі, він ввічливо каже, що не може взяти мене в команду. я обертаюся і роздивляюся його команду. накачені, сильні і грубі чоловіки. гомофоби та трансфоби. розчаровано виходжу зі спортзали і розумію, що перебуваю на якійсь старій радянській тренувальній базі. мені хочеться пісяти. знаходжу туалет. приміщення старе, просмерджене та неосвітлене. вздовж всієї стіни, починаючи з підлоги, понатикано впритул одне до одного різноманітних пісуарів. вони різних кольорів та розмірів. видиво божевільне та сюрне. верхня частина стіни помережена маленькими старими віконечками без скла, через які пробивається тьмяне світло. я починаю пісяти, стараючись попасти в усі без винятку пісуари. не вдається. банально запруджую сечею підлогу. тим часом повз вікна починають проходити юні хлопці. як і в космонавтів, в них брутальні та, попри їхній вік, мужні обличчя. здається, це школяри. вони дивляться, як я пісяю, та злобно це коментують. я не можу зрозуміти ані слова, хоча говорять хлопці українською. з часом у хлопців я спостерігаю якісь дивні фізичні відхилення. в когось гіпертрофовано м'язисті руки чи ноги, в когось - навіть пальці або вуха. іноді в когось немає рук або очей. прокидаюся.

***

в цьому місті є багато тих, кого в Одесі називають "міськими божевільними". це люди з психологічними та іншими особливостями. харизматичний дідусь, який забрав в мене наплічник і пішов з ним, бажаючи "love and happiness". чоловік, який постійно думає, що він спілкується телефоном. молодий хлопець, який копирсається в смітниках і щось питає в усіх перехожих. люблю з ними поговорити чи просто вислухати. навіть якщо вони послуговуються німецькою, якої я поки що не знаю. іноді, коли не можу впоратися з поганими думками, рано вранці виходжу пройтися. я блукаю майже порожнім містом, курячи сигарету за сигаретою. періодично зупиняюсь біля якоїсь будівлі чи вивіски та отетеріло її роздивляюся. тяжко зітхаю, думаючи про те, що все пройобано і треба починати з нуля нове життя. якщо повз проходить хто-небудь з місцевих, думаю, він чи вона може мене легко ідентифікувати як одного/одну з "міських божевільних". ну, це якщо він або вона зверне на мене увагу. задивлятися на незнайомих людей в Німеччині вважається ще більшою непристойністю, ніж в Україні.

***

людство чи принаймні значна його частина стрімголов летить у прірву. найкривавіша війна з часів Другої світової тільки почала розгортатися. голоси пацифістів та тих, хто прагне відвернути трагедію, зневажено та маргіналізовано. навіть повоєнний європейський консенсус, що принизливий та поганий мир краще за жахливу війну, зламано та відкинуто. ймовірність застосування ядерної зброї вже нікого не лякає. всі сторони без винятку у полоні аксіоматики "національних інтересів". Путін радісно веде до вирішальної точки, інші з задоволенням прямують за ним. вальс на кладовищі. такою є реальність. рецепт ідеального шторму. кривава дорожня мапа у напрямку до повороту не туди. остаточна зупинка в історії світу без Гітлера. зате в мене у цьому маленькому німецькому містечку несподівано з'явився друг. "що поганого в тому, щоб не бажати, аби люди вбивали та вмирали?" - питає вона. "не знаю", - відповів я замислено. ми розговорилися на прощальній вечірці на літній школі і під кінець зрозуміли, що майже весь цей час провели у спілкуванні одне з одним. вона була вдягнена в чорне, і я спитав, чи бува не захоплювалася дівчина готичною субкультурою в минулому. в неї навдивовижу живе лице. лице-театр. я давно такого не бачила. обмінявшись номерами телефонів, через кілька тижнів ми зустрілися знову. весь вечір і частину ночі ми провели у бесідах, прогулюючись містом та сидячи у барі. ми ділилися секретами, сміялися і розповідали про своє життя. я вперше чужою мовою мала такий інтимний та пронизливий тривалий діалог. її рідна - німецька, моя - українська та російська, але говорили ми англійською. як мало важить мова, коли людям цікаво одне з одним і коли вони прагнуть почути співбесідника. мова у таких випадках, як виявилось, не значить нічого. це стало одкровенням. вечірнє місто сяяло дощем та ліхтарями, а в дешевому барі притлумлено палали свічки. у цього міста цікава історія. воно одне з небагатьох, якщо взагалі не єдине, яке нацистський керманич віддав радянській армії без жодного пострілу, аби упередити загибель мирних мешкан_ок та руйнування. в її рідному місті, яке знаходиться десь неподалік, коли туди увійшла червона армія, солдати згвалтували її бабусю. вона розповіла це в першу нашу зустріч, на вечірці, коли присутні дискутували про радянський спадок. місцеві анархо-феміністки сказали, що їм не подобається, як праві намагаються інструменталізувати випадки зґвалтувань радянською армією, щоби подати Німеччину жертвою комуністів і поширити в такий спосіб русофобські настрої. будь-яка фобія це огидно. моя англійська погана, але поступово через об'єктивні обставини я покращую її рівень. англійська подруги ліпша, але все це неважливо. коли ми щиро прагнемо діалогу, мова є другорядним фактором. мова - це всього-на-всього візерунок на безкінечній ковдрі буття, якою проходжаються люди, і іноді, коли політики, національні лідери та інші вбивці наказують нам зупинитися в одній точці, завжди знайдеться візерунок, на якому ми випадково зупинимось і який нас відтоді визначатиме та злочинно обмежуватиме. коли я вперше перетнула кордон кілька місяців тому, мене вразило, як штучно поділено світ. за метр точиться війна, але тут, на польському переході, війни немає. кордони - це умовність, накреслена тавром на обличчі землі політиками та їхніми арміями, кров'ю полеглих солдатів, мирних мешкан_ок та зґвалтованих жінок, чоловіків та небінарних особистостей. так було, є і буде. скільки життів моїх знайомих, друзів та близьких мені людей буде поламано (якщо ще не поламано) чи забрано цією війною? я не знаю. але вранці я згадала, що вихідними подруга поїхала в інше місто на вечірку. уявивши, як їй там, сподіваюся, весело, моє серце вибухнуло фонтаном з мармеладу, тополиного пуху та бризків теплих перезрілих хмарок у ранньо-осінньому небі. від цього стало легше. простіше. почуття, які тепер рідко відвідують моє серце.

***

нова порція гейту в мій бік. найкращий друг публічно відмовився від дружби зі мною. це був пост на фейсбуці. пост лайкнуло багато наших спільних знайомих. він - художник та квір-режисер. інша моя подруга сказала, що я гнида та зрадник. вона теж квір та режисерка. їм не подобається, що я не націоналістка та не мілітаристка, до того ж, критикую русофобію. сумно. 

***

ціни на сигарети в Німеччині неполіткоректно високі. 

***

часто переслідує враження, що жінки в Німеччині почуваються впевненіше та безпечніше, ніж в Україні. можливо, це ілюзія. верховний представник Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки Боррель стверджує, що Європа це сад, а більшість того, що розташовано за межами цього "саду", є джунглями. сьогодні, думаю, немає країни чи частини світу, яка б себе не вважала "садом", а інших - "джунглями". втім, в Німеччині, мабуть, таки краще з правами жінок. чи це мені ввижається через мій бекграунд? я з бідної сім'ї алкоголіка, в якій мати постійно плакала, а діти перебували у стані перманентної незахищеності. мізогінія, ксенофобія, гомофобія та токсичність були сенсом нашої сім'ї. від всього цього я ще довго намагалася позбутися, борючись з минулим у собі. сподіваюся, від більшої частини сімейного "спадку" я таки вилікувалася. мені вдалося виплекати в собі сад, але від цього я не перестала відчувати себе джунглями. мої колишні друзі в Україні, як мені здавалося, теж вирощували в собі сад, але війна змусила їх понатикати в ньому мін, снарядів та колючого дроту. а, можливо, це не війна, а їхній свідомий вибір. тому я і відчуваю себе самотніми, покинутими та знервованими, але все ж таки незіпсутими джунглями. сподіваюся, ці джунглі невдовзі внесуть у список світової спадщини ЮНЕСКО. можливо, це додасть сенсу моєму життю. 

***

сон. я силкуюся потрапити на поїзд. всі довкола біжуть, пхаються, б'ються одне з одним, аби теж опинитися в вагоні. мені це не вдається, і поїзд рушає геть. я у стані відчаю проводжаю поїзд сумним поглядом. "не переймайтеся", - лунає несподівано голос. поряд зі мною стоїть чепурний чоловік середнього віку у старій та дивакуватій шляпі. "він нікуди не доїде. зламається", - каже чоловік і йде спроквола геть, наспівуючи щось собі під ніс. я прокидаюся і дивлюся у вікно. накрапає осінній теплий дощ. цього тижня починаються заняття в університеті. 

***

Україну знову бомблять. 

\\



  • Footnotes
    .
    Image: Vadym Yakovlev

Cookies

+

To improve our website for you, please allow a cookie from Google Analytics to be set.

Basic cookies that are necessary for the correct function of the website are always set.

The cookie settings can be changed at any time on the Date Privacy page.